– У Вашому доробку вже близько п'ятнадцяти книг про видатних особистостей. З чого все почалося і коли?

– Ці книги розпочалися з любові – утім як і все у цьому світі. Перша книга серії про видатних особистостей України побачила світ більше десяти років тому. Це була «Любов – наснага, любов – журба» – історії кохання класиків української літератури. Книга була написана на дорослу та юнацьку аудиторію.

– Я пам'ятаю цю книгу, котра вийшла у 2007 році. Майже відразу Червоноградське радіо «Новий двір» випустило цикл передач за Вашою книгою – «Невідоме про відомих». Як писалася книга?

– Коли виникла ідея розповісти про вогнисті почуття геніїв, певна річ, мучилася сумнівами. Чи маємо ми право торкатися найпотаємнішого? Адже йдеться не просто про біографію, йдеться про речі духовні, про культуру людської душі.

Та все ж замисел написати про це книгу не полишав. Я бігала по бібліотеках, читала спомини про літераторів, твори яких знайомі кожному з дитинства. Занурювалась у чаклунський світ кохання людей, котрим було що сказати не лишень сучасникам, а, як показав час, і нащадкам. Людей, котрі йшли по життю чесним шляхом – шляхом злетів і помилок, розчарувань і надій. Людей, які мали неабияку сміливість – безоглядно довірятися коханню. І тому це, на мій погляд, було у чомусь більше, складніше, ніж любов. Це стало долею.

У якусь мить, переповнена почуттями – захватом, замилуванням, новими відкриттями в оточуючих і в собі самій – я відчула неймовірне піднесення, щось схоже на політ, після чого, скільки б не минуло часу, незмінно прагнеш дивитися у небо – що б не сталося… І саме тоді до болю захотілося поділитися тим надбанням – якщо не з цілим світом, то хоча б з людьми, духовно близькими. І ми з нашим видавцем, п. Наталією Гуріною, зважилися…

Отож почався марафон, подібний, мабуть, на цунамі. Але той ураган не руйнував, а приносив насолоду. У поліграфії завжди існують терміни, інколи дуже жорсткі. У той час, коли створювалася «Любов – наснага», я мала величезне навантаження на роботі, у видавництві, тож писати могла лишень вночі та у вихідні.

Скільки себе пам'ятаю, жодна праця так не захоплювала, не брала у полон. Здавалося, що живу в якомусь іншому вимірі, наче на краю, де не мають ніякого значення речі, котрі ще вчора здавалися важливими. Тому що я доторкнулося до особливого світу – в цьому світі живуть генії, які тужать, впадають у відчай, але… все одно знову і знову оспівують красу та любов. І ще гостріше сприймаєш очевидні речі: як прекрасна духовність і як жахлива, огидна бездушність.

Втоми майже не відчувалося – знесиленість накрила потім, коли книга була написана. Знесиленість і… спустошеність. І тоді подумалося, що, мабуть, шляху до щастя не існує, тому що той шлях і є, власне, щастя.

Про це ми говорили з пані Наталею Гуріною, директоркою видавництва «Альфа», – ми завжди підтримували тісний зв'язок. Радилися, ділилися сумнівами, інколи здавалося, що нас огортає якась приворожлива габа, оберігаючи від усього жорстокого, дошкульного – того, що руйнує душу.

Дуже хотілося передати написаними рядками нашу глибоку пошану до особистостей, котрі назавжди ввійшли в нашу історію, замилування їхніми почуттями. Можливо, комусь захочеться ще раз перечитати невмирущі твори, відкриваючи для себе нові світи.

Звичайно, коли пройшов час, коли вже книгу було видано, виникало бажання, щось виправити, змінити… І це нормально, подібне частенько трапляється. Остаточну крапку поставити завжди важко. Саме тому ми підготували перевидання – перероблене і доповнене.

Потім була книга про наших славнозвісних діячів культури – «Дарунки долі – Муза і Любов».

– Зараз Ваші книги адресовані підліткам та юнацтву. Чому саме ця аудиторія?

– Ця ідея виникла у пані Наталі. А я її підтримала – і треба сказати, дуже гаряче.

– А чому?

– Все дуже просто. Я освітянка. І не лишень тому що довгий час працювала в системі освіти. А ще тому, що, працюючи з дітьми та дорослими, бачила в цій нелегкій діяльності своє покликання. Тільки не питайте мене, чи люблю я дітей…

– Знову вимушена спитати: чому?

– Тому що екзальтовані вигуки на кшталт «Ох, я так люблю діточок, вони такі милі» мене смішать. А інколи дратують. Хотіла б я подивитися на таку «любительку діточок», коли їй доведеться працювати в дитячому садку з групою дітей, де їх більше двадцяти. Через годину усі захоплення щезнуть, розтануть як роса на світанні.

Моє глибоке переконання: справжній педагог той, кому діти цікаві. Розумієте? Ці-ка-ві! І тоді прийде все інше: сумісне пізнання світу, радість навчання, бажання, щоб кожній дитині було комфортно поряд з тобою. Ні, ні в якому разі дитині не повинно бути в школі чи в садочку краще, ніж вдома, – то було б неприродно, неправильно. Але і дитячий садочок, і школа мають бути частиною життя дитини – і неодмінно зі знаком плюс.

– Тобто у Вас значний досвід спілкування з дітьми?

– Так, досить значний. І тому хочеться вірити, що цей досвід допомагає і в виборі теми, і способі донесення її до дітей.

– Цей проект сприяє вихованню дітей, Ви так вважаєте?

– Звісно. Цей проект здається нам неймовірно важливим, дуже потрібним і навіть значущим. Адже наші діти мають знати якомога більше про рідне слово, рідну культуру. І треба було зробити книгу такою, щоб її захотілося взяти в руки, відкрити, гортати сторінки і, звичайно, читати. Отож книга має бути змістовною, цікавою та гарно оформленою. Не знаю, наскільки нам це вдалося.

Іще дві-три думки про те, чому, на наш погляд, так важливо формувати у підлітків естетичні почуття, здатність здійснювати свій власний естетичний вибір. Бо естетичний вибір нерозривно пов'язаний з вибором етичним, з породженням та затвердженням моральності, категорій добра і зла, світла і темряви. Людина з багатим естетичним досвідом, людина, котра знається і кохається у рідній літературі, мистецтві, буде володіти безцінним даром – внутрішньою свободою, котру не придбати ні за які кошти. Таку людину дуже непросто ввести в оману, підкорити, закабалити, поневолити, бо вона стає нечутливою до всякого роду кліше, що властиві будь-якій демагогії.

Ми маємо надію, що наші книги для когось із дітлахів стануть краплею теплого дощу, від якого почне проростати бажання слухати музику, скажімо, Веделя, милуватися картинами Васильківського, зачитуватися творами Кобилянської… І тоді доброти і світла на нашій землі стане трошки більше. Отже, і люди стануть трохи щасливішими…

– Зазвичай Ви пишете поетичні присвяти. Коли Ви їх пишете? Тоді, коли книга вже готова?

– Я вірші не пишу – вони народжуються, бо поезія сходить з якогось потаємного світу, напливає приворожливою музикою, позбавляє спокою. На мій погляд, проза – це літературний труд, а поезія – це щось інше, її не осягнути розумом. Поезія, на мій погляд, найпрекрасніше, найчарівніше, що є у цьому житті. Щось особливе. Вона народжується сама по собі – як світанок – похмурий чи ясний, як шалена гроза або радісна веселка. Саме так народжувалися вірші-присвяти.

– Поезія, мабуть, давно увійшла у Ваше життя?

– Поезія живе зі мною давно – скільки себе пам'ятаю. Здається, без неї не виживу. У моїх віршах мало радощів – навіть не знаю, чому. Так склалося. Небо, мабуть, посилає ті рядки, яких прагне душа.

– То, може, щось почитаєте? Про кохання…

– Так, звісно…

– Остання Ваша книжка про художника Архипа Куїнджі. Чому саме Куїнджі?

– В першу чергу тому що це була дуже-дуже неординарна особистість. В усьому, за що б він не брався. А іще тому, що життя Куїнджі було не менш дивовижним, ніж його полотна. Бо він жив немов всупереч усьому – своєму походженню, злидням, життєвим обставинам. Всупереч самій долі. Художник пройшов тернистий шлях від неприйняття його творчості, уїдливої критики до гучної слави – він досягнув такого грандіозного успіху, котрий рідко кому з митців випадає за життя.

Та головне… Нам видається найважливішим, щоб перед дітьми постала притягальна постать Архипа Івановича – великого майстра, генія світла, сильної непересічної особистості, порядної та чесної людини. Людини, незмінно вірній собі та вибраному шляху. Людини, котра пристрасно любила мистецтво. Людини, яка жила з Богом у серці. Можливо, саме тому якимось особливим (і божественним, і разом з тим по-справжньому земним) світлом наповнені його полотна.

– Тобто важлива не стільки біографія, скільки сама особистість генія?

– Можна і так сказати. Хоча все взаємопов'язано. Ось як з Куїнджі. Його доля художника – яскравий приклад спорідненості з рідною землею. Де б не жив творець, він завжди відчував себе часткою своєї батьківщини, єдність з котрою незмінно дарувала силу й дивовижну наснагу. Цьому підтвердження – творчість великого майстра, бо найбільшу славу Куїнджі принесли саме українські ліричні пейзажі, котрі начебто світяться зсередини. Не дивно, що й через століття його картини не втратили своєї вражаючої притягальної сили.

– У цьому році бібліотеки отримали Вашу книжку «Жила-була родина», котрою Ви багатьох здивували. Бібліотекарі одне одного питали: про кого книжка? А вийшло, що … ні про кого! І разом з тим, багато про кого… Тобто Ви написали книжку не про видатну особистість, а про родину. Ви змінили напрямок?

– Ні, видатних особистостей залишити, певно, не зможу. Зараз багато думаю про Марію Башкірцеву. Але захотілося написати саме про родину, бо прагнула поділитися своїми думками, з чого складається щастя у родині. Можливо, тому що я сама зростала у щасливій родині.

Отак народилася родина Уманських – зі знайомими кожному проблемами та радощами, буднями та святами. Звичайнісінька сучасна родина – така, як ваша чи моя. І разом з тим, особлива. Так само, як ваша і моя. Можливо, хтось впізнає себе у непосидючому Сашкові або у розважливій Ганнусі. А може, у когось є лялька, котрій можна довірити будь-які секрети. Чи у домівці живе кіт, схожий на Персика? Звісно, усі домочадці дуже різні, й у них, бува, трапляються всілякі непорозуміння та негаразди. Але це їм аніскілечки не заважає щиро любити одне одного.

– Сімейну історію розказують не лишень татко, мама й дітлахи, а навіть лялька та кіт.

– І кожний з них має право на свою думку! Можливо, обставини, описані у книзі, стануть корисним уроком: дитина, зустрівшись у житті з якоюсь новою для неї ситуацією, не розгубиться, якщо колись це вже було прочитано нею у художньому творі, а отже, вже знайоме.

– Які у Вас плани?

– Ми з пані Гуріною мріємо видати збірку віршів для наших наймолодших читачів.

– Дуже несподівано! І про що будуть вірші?

– Про доброту. Про прекрасне. Про звірят. Про світ – такий різний і такий манливий. Ми навіть вже придумали назву – «Зоряна річка».

– Снаги Вам і творчих успіхів!